#Безбар’єрність: Люди, які пережили полон. Що варто врахувати при взаємодії
Насамперед слід коректно визначити людей, які пережили полон. Фахівці пропонують використовувати термін «ветерани / ветеранки, які пережили полон», не прив’язуючись до офіційного статусу, а враховуючи наявність досвіду перебування в полоні.
Російсько-українська війна відрізняється повним нехтуванням Росією норм міжнародного гуманітарного права. Особливо це стосується людей, які потрапили в полон — Росія використовує військовополонених задля отримання додаткової інформації, помсти, деморалізації, залякування і підривання бойового духу українських Захисників і Захисниць. Полонених тримають у нелюдських умовах, до них застосовують різного виду тортури. Для людини перебування в полоні пов’язано з тотальним контролем над її життям, відсутністю можливості себе захистити, що саме собою дуже небезпечно.
Досвід полону та тортур дуже впливає на психоемоційний стан особистості, часто глибоко змінює її. У людини втрачається почуття базової довіри до світу, довіри до інших людей та може порушуватися віра в себе. І щоб у подальшому знову відновити здатність довіряти, можуть знадобитися роки та неабияка підтримка.
Якщо перебування в полоні було довготривалим, це може вплинути на сприйняття часу і простору. Особливо одразу після звільнення часові рамки можуть бути викривлені, минуле плутається з майбутнім, важко розраховувати час і співвідносити відстань.
Це може викликати відчуття втрати власної цілісності та цінності. Такі люди дуже чутливі до власних кордонів або ж, навпаки, можуть їх не відчувати і не відслідковувати кордонів інших людей. У тих, хто пережили тортури, довгий час може зберігатися відчуття абсолютної вразливості та незахищеності.
Контактуючи з людьми, які пережили полон, дуже важливо уважно ставитися до кордонів (психологічних, тілесних, дотримуватись часових рамок).
Унаслідок довготривалої травматизації можуть розвиватися симптоми депресії, тривожність, надмірний страх смерті, панічні атаки, посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), психоз. Також часто виникають проблеми з пам’яттю, увагою, можуть розвиватися амнезії, схильність до завдавання собі шкоди, суїцидальні нахили, зловживання психоактивними речовинами задля уникання травматичних спогадів, труднощі з регуляцією емоцій, болючі спогади, кошмари.
Людина, яка пережила тортури, часто втрачає базову довіру до світу, тому, повернувшись до соціуму, може почуватися самотньою і безпорадною.
Людям, які комунікують з тими, хто пережив полон, варто знати такі правила спілкування.
Не варто запитувати про травматичний досвід просто з цікавості. Будь-який ваш інтерес до історії людини має бути суто професійним, а не особистим. Приклад професійного інтересу: лікарю необхідно знати про травми, юристу потрібно задокументувати свідчення. Приклад особистого інтересу — «А як там було?». Це може призвести до небажаних наслідків, ретравматизації.
Без дозволу людини не можна доторкатися до її тіла, обіймати, чіпати її особисті речі.
Не варто різко, без попередження змінювати спільно визначені плани.
Не можна проявляти контроль і обмежувати автономію людини.
Не можна підтримувати спроби людини ігнорувати прояви фізичного болю, який є наслідком перебування у полоні. Говоріть про шляхи розв’язання проблеми та покажіть реальні вигоди в теперішньому часі: «Позбудешся болю», «Повернеш сон» тощо.
Не можна знецінювати досвід полону, не говоріть: «Нічого страшного», «Забудь» і таке інше.
Не можна давати нереалістичні надії або малоймовірні для реалізації обіцянки: «Час усе вилікує, ти забудеш» або «Психолог зробить так, що ти цього більше не згадаєш».
Не варто бачити в людині тільки «жертву» і жаліти. Якщо людина вижила в полоні, значить завжди було щось, що допомогло там вижити. Варто використовувати цей ресурс і розуміти стійкість людини.
Не варто надмірно «героїзувати». Безперечно, потрібно мати неабияку мужність і силу, щоб витримати полон і тортури. Але героїзм — це прояв зустрічі з власною силою, і відбувається він у певний момент. Роль «герой / геройка» може бути занадто тяжкою ношею, щоб нести її щодня.
Ще декілька порад, як варто спілкуватися з людиною, яка пережила полон:
- висловлювати повагу до досвіду, отриманого в полоні;
- залучати до планування діяльності;
- завжди залишати за людиною право вибору і давати час зробити цей вибір;
- проявляти емпатію і не бути байдужими;
- з розумінням ставитися до порушення часових меж і кордонів з боку людини, яка пережила полон, проте слід відрізняти подібні дії від свідомих маніпуляцій;
- визнавати, що ви не маєте подібного досвіду і не можете до кінця розуміти, що пережила людина;
- допомагати переводити акцент з проблеми на її розв’язання; звертати увагу на деталі, реакції у поведінці та прояснювати, запитувати, що могло би зробити простір комфортнішим;
- якщо людина сама починає розповідь про полон, не слід ставити провокативних запитань, які поглиблюватимуть її занурення в історію. Проявляти емпатію, висловлювати свою повагу, бути чесними. Можна і потрібно говорити про свої почуття. Якщо розповідь занадто емоційна — допомогти людині повернутися до моменту «тут і тепер». Мотивувати звернутися до психолога;
- більше говорити з людиною про сьогодення, події найближчого минулого, про її фізичний стан і самопочуття;
- дотримуватись обіцянок.
Ті, хто пережили полон, — це люди надзвичайної сили та волі. Полон і тортури — чинники, що безумовно впливають на особистість, а особливо на довіру до світу і людства. Шлях повернення з полону довготривалий: треба звільнити не тільки тіло, потрібно допомогти особистості інтегрувати цей досвід, вбудувати його до нової картини світу, прийняти себе з цим досвідом. І вчитися жити, а не виживати…
